Про Ігоря
Анкета для радіо
Фото
Відео
ЗМІ
Стіна
Фрази Ігоря
Вшанування
Життя має бути кольоровим!

Цей текст я написала у своєму ЖЖ 5-го вересня 2007-го року. Він став початком мого журнального інтерв"ю з Ігорем. Все, про що тут написано, залишиться зі мною назавжди.

Вчора зустрічалася з Пелихом - брала інтерв'ю для нашого дурного "глянця". Ігорю радію завжди, і з приводу, і без. У моєму житті він - людина унікальна, адже колись подарував мені емоцію, одна згадка про яку примушує моє серце битися вдвічі швидше.
...На дворі - революція. Самий її початок. Сніг, холод, і чим все скінчиться - незрозуміло... Зрозуміло лише одне: ми повставали з улюблених диванів, покидали роботу і вийшли на Майдан.

Під ICTV стоїть пелихів яскраво-салатний "жук". "Лєнко, сідай швидше!" - керує Пелих.
Ми вже в авто. Поїхали. Куди - не питаю, бо і так зрозуміло - у центр. Дорогою він розповідає: друзі-музиканти вночі написали пісню. Назва гурту мені ні про що не говорить. Показує диск. "Зараз  послухаємо", - каже Пелих і вмикає свою "музику" на всю котушку. Їдемо по Шота Руставелі, у напрямку Печерська. Вікна машини відкриті, просуваємось повільно, бо людей на вулицях - море. "Жук" - у помаранчевих стрічках. Весь. Моя рука - у вікні, тримає схожу на піонерський галстук  жовто-гарячу  хустку. Пісня шириться Печерськом. До авто підходять люди. Вони зазирають у вікна, радісно впізнають водія і замість "Ю-щен-ко!" починають вигукувати "Пе-лих!" Фотографують і просять автограф. І я вперше бачу (зблизу!), що то воно є - народна любов...

Зосередженого мовчазного Пелиха також бачу вперше. Зазвичай він - як підсвічений фонтан. А тут... танкіст. Що спрямовує свій яскравий беззахисний броньовик до Верховної Ради.

"Дайте стрічечку, хоч одну!" - просить дядько, чия вантажівка зупиняється поруч з нами на перехресті. Щось відв'язую прямо з себе, віддаю... Дядько щасливий. Їдемо далі. Біля ВР - не те що проїхати, пройти неможливо. Але під радісні вигуки "Пелих! Це ж - Пелих!" для нас роблять "коридор". Ще трохи, і "жука" підхоплять на руки...  Пелих зосереджено дивиться на дорогу. Що йому та слава... 

На під"їзді до Майдану - міліцейські кордони. Міліціонери бачать водія і... пропускають без зайвих питань. Паркуємось біля Будинку профспілок, виходимо з машини. "Ну, що?.. Зустрінемось на барикадах?" - майже не жартуємо ми. Обнімаємось. Пелих зникає у натовпі. Я ж - йду у журналістську зону, до своїх.

Отак у Києві відбулася прем'єра пісні Гринджол "Разом нас багато". Наступного дня її вже крутили і на Майдані, і на FM-ах...

Події тієї осені "розкрили" для мене багатьох людей - колег, друзів, знайомих... І далеко не завжди відкриття були приємними. Але саме відтоді про Пелиха я знаю найголовніше. Моє знання про нього - і загальнолюдське, і суто жіноче. Загальнолюдське: він - нормальна, порядна і мужня людина. Дуже обдарована, з легкою вдачею і безмежною енергією. З ним можна і в розвідку, і у бій. Бо він - надійний і справжній.

А моє жіноче знання про нього знайшло підтвердження вчора: Ігор і його дружина Сашка очікують на третю дитину. Сашка виглядає спокійною і щасливою. І я її розумію. Бо і сама народила б від такого, як Пелих, вісім дітей. Або ж - дев'ять. Але мені такий не зустрівся. Хоча сам Пелих стверджує, що пелихів в Україні - повно. Треба тільки пошукати.
Ігоре, я шукатиму. Бо вірю тобі. І люблю.

Ми не можемо плакати. Бо не можемо повірити.
Оленка

 



зворотній зв'язок з адміном